2 февраля - 165 лет со дня рождения Ивана Пулюя, украинского физика, электротехника и изобретателя

    /Files/photogallery/13/Puluj.jpg

    Ива́н Па́влович Пулю́й (2 февраля 1845, Гримайлов, Галиция, Австро-Венгрия (теперь Гусятинского района Тернопольской области) — 31 января 1918, Прага) — выдающийся украинский физик и электротехник, организатор науки, общественный деятель.
    Биография
    Иван Пулюй родился в 1845 году в глубоко религиозной грекокатолической семье. В 1865 году он закончил Тернопольскую гимназию и поступил на теологический факультет Венского университета, который окончил с отличием. Позднее он поступил на физико-математическое отделение философского факультета того же университета, где учился до 1872 года. Был доцентом Венского университета. В 18741875 годах Иван Павлович преподавал физику в Военно-морской академии в Фиуме (ныне Риека, Хорватия). В 1875 году Иван Пулюй, как стипендиат австрийского Министерства просвещения, повышал свои профессиональные знания под руководством профессора Августа Кундта в Страсбургском университете. В 1876 году И. П. Пулюй получил учёную степень кандидата наук. В 1884 году Министерство просвещения Австро-Венгерской империи предложило Ивану Павловичу, как профессору экспериментальной и технической физики, возглавить кафедру физики Немецкой высшей технической школы (ныне Чешский технический университет) в Праге, которую он в 1903 году преобразовал в первую в Европе кафедру физики и электротехники. С 1888 по 1889 годы Иван Павлович был ректором этой школы, а созданную им кафедру возглавлял на протяжении 32 лет. Кроме того И. П. Пулюй был государственным советником по электротехнике Чехии и Моравии. В 1916 году ему предложили должность министра просвещения Австрии, от которой он отказался по состоянию здоровья. Умер в 1918 году в Праге, где и похоронен.
    Научный вклад
    Явлениями, порождаемыми электрическим током в вакууме, Иван Пулюй заинтересовался ещё в Страсбургском университете. Освоив ремесло стеклодува, он выдувал стеклянные трубки как для своих опытов, так и для нужд коллег-физиков. Подружившийся с ним Никола Тесла, также в это время стажировавшийся у профессора А. Кундта, перенял у Пулюя искусство производства трубок. Иван Пулюй и Никола Тесла, проведя целый ряд исследований с газоразрядными трубками, по мнению многих историков науки и учёных-физиков оказались ближе всех к разгадке природы излучения, порождаемого катодными лучами. Возвратившись из Страсбурга в Вену Иван Пулюй продолжил заниматься изучением явлений в трубках. В 18801882 годах он подробно описал видимые катодные лучи. А в 1881 году сконструированная им трубка, излучающая Х-лучи — прообраз современных рентгеновских аппаратов, была удостоена Серебряной медали на Международной электротехнической выставке в Париже. Во всем мире она стала известна как «лампа Пулюя» и даже в течение некоторого времени выпускалось серийно. Сконструированная за 14 лет до открытия В. К. Рентгена, она генерировала лучи, названные впоследствии по предложению анатома Колликера рентгеновскими. С помощью этого устройства И. П. Пулюй впервые в мировой практике сделал снимок сломанной руки 13-летнего мальчика, снимок руки своей дочери с булавкой, лежащей под ней, а также снимок скелета мертворождённого ребёнка. Серия рентгенограмм органов человека, выполненная Пулюем, была настолько чёткой, что позволила выявить патологические изменения в телах пациентов. Однако отсутствие должным образом оборудованной лаборатории и материальные трудности сильно тормозили исследования учёного.
    И. П. Пулюй известен также своим вкладом в продвижении украинской культуры. Ещё в тернопольской гимназии он основал молодёжный кружок «Громада» для изучения и популяризации украинской истории и культуры, а в студенческие годы стал организатором «Венской Сечи», объединявшей украинскую молодёжь австрийской столицы. Вместе с Пантелеймоном Кулишом и Иваном Нечуй-Левицким Иван Пулюй сделал первый перевод на украинский язык Нового и Ветхого Завета, изданных 1903 году Британским библейским обществом. Он активно поддерживал открытие украинского университета во Львове и публиковал статьи, в поддержку украинского языка. Будучи профессором, И. П. Пулюй организовал стипендии для украинских студентов в Австро-Венгрии. Являлся действительным членом Научного общества имени Шевченко.

    Материал из Википедии

    ***

    10 февраля - 120 лет со дня рождения Бориса Пастернака, русского поэта, писателя, переводчика

    /Files/photogallery/13/pasternak.jpg
    Борис Пастернак
    (10.02.1890 - 30.05.1960)

    Родился в Москве в семье академика живописи Л.О. Пастернака и Р. И. Пастернак (урожденной Кауфман), до замужества бывшей профессором Одесского отделения Императорского русского музыкального общества. Наиболее важными для духовного становления будущего поэта явились три события: приобщение к христианству, увлечение музыкой и философией. Родители исповедовали Ветхий Завет, а русская няня тайком от них водила мальчика в православную церковь. Первое творческое увлечение Пастернака, наряду с рисованием,- музыка. Но, получив признание А. Скрябина, юноша порвал с музыкальным сочинительством. По окончании гимназии (1906) учился в Московском университете; с юридического факультета перешел на историко-филологический (окончил в 1913 г.). Здесь под руководством Г. Г. Шпета Пастернак знакомится с феноменологией Э. Гуссерля, а в апреле 1912 г. на скудные средства родителей отправляется в Марбург для обучения у главы неокантианцев Германа Когена. Там он получает возможность продолжать карьеру профессионального философа, но прекращает занятия философией и возвращается на родину. "Прощай, философия"- эти слова из автобиографической повести Пастернака "Охранная грамота" (1931) теперь значатся на мемориальной доске дома в Марбурге, где некогда проживал безвестный студент, ставший всемирно почитаемым классиком.
    В печати Пастернак впервые выступил в альманахе "Лирика" (1913; 5 стихотворений), затем появились его книги стихов "Близнец в тучах" (1914) и "Поверх барьеров" (1917). Возвратившись к этим стихам, многое исключив и переработав, добавив появившиеся затем в периодике, поэт выпустил через двенадцать лет новый сборник - "Поверх барьеров. Стихи разных лет" (1929) - своего рода расчет с прошлым. Настоящим своим поэтическим рождением Пастернак считал лето 1917 г. - время создания книги "Сестра моя - жизнь" (вышла из печати в 1922 г.). До того Пастернак в 1913 г. в литературном кружке "Мусагет" прочитал доклад "Символизм и бессмертие", где уже проступала программа нового, постсимволистского сознания.
    Рубеж 1920-1930-х гг. сказался в эволюции Пастернак мучительной напряженностью. После завершения поэмы "Высокая болезнь" (1923-1928) Пастернак завершает роман в стихах "Спекторский" - о судьбе русского интеллигента, "которого должно вернуть истории" (1931, начат в 1925).В 1929 г. он публикует "Повесть" с одноименным героем стихотворного романа, которую считал первой частью будущей эпопеи и замысел которой восходил к 1918 г. В промежутках он опубликовал несколько прозаических произведений: "Аппелесова черта" (1918), "Письма из Тулы", "Детство Люверс" (оба-1922), "Воздушные пути" (1924). Однако проза Пастернака, опубликованная при его жизни, не вызвала признания современников. Зато его лирика обретала все большую известность. На I съезде писателей СССР Н. Бухарин даже противопоставил ее поэзии Маяковского как "отжившей агитке".
    Тому были основания, хотя сам Пастернак решительно противился возведению его на "литературный трон". В 1932 г. вышла книга лирики Пастернака "Второе рождение".
    Естественно, что в годы Великой Отечественной войны Пастернак не мог отрешить себя от судьбы России. В первые месяцы сражений он пишет патриотические стихотворения: "Страшная сказка", "Бобыль", "Застава", в дальнейшем -"Смерть сапера", "Победитель" и другие. После эвакуации в Чистополь в октябре 1941 г. и по возвращении в Москву в августе 1943 г. с бригадой писателей уезжает на Брянский фронт.
    Зимой 1945/46 г. Пастернак начал реализацию своего главного замысла - романа "Доктор Живаго" (предварительное название - "Мальчики и девочки"). В эти годы и позже активно занимается переводами трагедий Шекспира, "Фауста" Гете, грузинских лириков.
    1950-е годы стали для писателя временем тяжелых испытаний. Предложенный для публикации журналу "Новый мир" роман "Доктор Живаго" был отвергнут редакцией. После издания его за рубежом (1957) и присуждения автору Нобелевской премии (1958) началась травля писателя как в официально-литературных, так и в политических кругах вплоть до требования выдворения его за пределы страны. Вне России Пастернак себя не мыслил, что и побудило его отказаться от Нобелевской премии. После перенесенного инфаркта поэт умер, по заключению медицинских экспертов, от рака легких. Похоронен в поселке Переделкино Московской области.

    Русские писатели 20 века.
    Библиографический словарь.
    Т 1.М.: Просвещение. 1999. С. 171

    ***

    20 лютого - 105 років від дня народження Уласа Самчука (1905-1987), українського письменника

    “Я не тому письменник українського народу, що вмію писати.
    Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом.
    Бог вложив у мої руки перо. Хай буде дозволено мені
    використати його для доброго, для потрібного”

    Улас Самчук
    Народився Улас Олексійович Самчук 20 лютого 1905 р. в с. Дермань теперішньої Рівненської області у порівняно заможній хліборобській родині, щоденний побут і специфічно «земна» духовність якої була в умовах зросійщеної царатом Волині чи не єдиним «підручником» з етнопсихології та буттєвої філософії рідного народу. Згодом, уже в умовах еміграції, Самчук певний час (1929— 1931) навчається у Бреславському університеті та в Українському вільному університеті у Празі.
    Перші літературні спроби припадають на гімназійні часи, невдовзі після яких у варшавському часописі «Наша бесіда» було опубліковано оповідання «На старих стежках» (1926); з цього часу прізвище письменника доволі часто з'являється на сторінках «Літературно-наукового вісника» (Львів), журналів «Самостійна думка» (Чернівці), «Розбудова нації» (Берлін).
    Проте не ці, підкреслено модерні і формою, і змістом, оповідки з міського еміграційного життя стали візиткою дарованого Самчуку природою художньо-психологічного хисту. По-справжньому розкуто і повносило він дався взнаки в повісті «Марія» (1933) — про воістину страшні метаморфози людського буття в умовах більшовицького геноциду, серед тьми-тьмущої гріхів якого був і чи не найбільший — Голодомор. Підпадає під мертвотний його прес на сімдесятому році життя і Марія, що, зрештою, з огляду на чималий її вік, не виглядало б трагедією такого могутнього штибу, якби читач з кожною сторінкою твору усе чіткіш не усвідомлював, що у цій старій жінці уособлена сама Україна. Несхитна у моральних своїх навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом.
    У 1936 р. Самчук завершує роман «Гори говорять», що був присвячений боротьбі закарпатських українців за незалежність, а в 1941 р. він разом з групою культурників (Олена та Михайло Теліги, Олег Ольжич, Іван Рогач, Олег Штуль) вирушає із Львова на Схід, аби почати конкретну роботу по здійсненню планів щодо української автономії. Користуючись посадою редактора офіційної газети «Волинь», що виходила в Рівному, він багато їздить, уперше відвідує Київ, Полтавщину, цілеспрямовано готуючись до написання давно задуманого трикнижжя «Ост», про першу частину якого «Морозів хутір» у щоденникових записах автора мовиться: «Про революцію... Про родину Морозів, їх, над Дніпром, хутір. До України з півночі зближаються большевики, їх тут не хочуть, їх бояться, але нема сили їх зупинити. Україна до цього не готова... Моїм завданням — шукати в цьому глузд. І причину. Чому? Для кого? Пощо?». Три книги відповідей на це («Морозів хутір», 1948; «Темнота», 1957; «Втеча від себе», 1953—1982) вмістили картини кількадесятилітніх поневірянь Івана Мороза з родиною, яку мучила не ностальгія за рідною землею, а горе цієї землі, поглиблене розоренням батьківського гнізда, арештами, тюрмами, котрі з колишнього свідомого монархіста, що не мислив себе поза вірнопідданством Росії, зробили патріота щонаймодернішого інтелектуально-духовного гарту.
    Та це звершиться згодом. А поки що він повертається у 1943 р. до Львова, а в 1944 р. знову опиняється в Німеччині, де одразу ж включається в роботу, присвячену згуртуванню письменницьких сил, яким належало творити на еміграції «велику літературу». Саме так називалася і доповідь Уласа Самчука на відкритті першого з'їзду МУРу, головою правління якого він був обраний 22 грудня 1945 р. З того часу і до виїзду за океан Самчук поєднує організаційні клопоти з творчими: працює над романом про визвольну боротьбу у Закарпатті «Сонце з заходу», книжкою публіцистики «Невільники фрази», п'єсою «Шумлять жорна». На час перебування у таборах для переміщених осіб припадає і вихід друком повісті «Юність Василя Шеремети» (1946).
    Після переїзду до Торонто (1948) більша частина творчих зусиль Самчука припадає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть огонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Плянета Ді- Пі » (1979). У 1980 р. вийшов останній з розпочатих і вивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», присвячений життю заокеанської української еміграції. А увінчує доробок Самчука (і трилогію «Ост») роман «Втеча від себе» (1982).

    Історія української літератури ХХ століття. У 2 кн.Кн. 2. Друга половина ХХ століття / За ред. В.Г. Дончика. – К., 1998. – С.227 – 230.

    ***

    21 лютого – Міжнародний день рідної мови

    Міжнаро́дний день рі́дної мо́ви — день «підтримки мовного та культурного різноманіття та багатомовності» проголошений на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, що проходила 26 жовтня17 листопада 1999 року в Парижі. Відзначається щороку 21 лютого, починаючи з 2000 року.
    Оскільки з 6 000 розмовних мов світу близько половині загрожує зникнення, ЮНЕСКО прагне підтримувати мову як ознаку культурної приналежності особи. Окрім того організація вважає що вивчення іноземних мов та багатомовність є ключами до взаєморозуміння та взаємоповаги.
    Щорічне відзначення цього дня використовується для скерування уваги на меншини з менш аніж 10.000 особами, що активно розмовляють мовою. Часто ці мови не передаються наступному поколінню і потрапляють у забуття. Багато мов котрими розмовляють менше 100 осіб не задокументовані.

    ***

    25 лютого – річниця від дня народження Лесі Українки (1871-1913), української поетеси

    Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871р. у Новограді-Волинському. Мати її — письменниця Олена Пчілка — і батько — юрист — багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу: в дев'ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884р. у Львові в журналі “Зоря” було опубліковано два вірші (“Конвалія” і “Сафо”), під якими вперше з'явилось ім'я — Леся Українка.
    Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом — у с. Колодяжне. Серед факторів, які впливали на формування таланту Лесі Українки, була музика. “Мені часом здається, — писала вона, — що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт”. Цей “жарт” — початок туберкульозу, з яким вона боролась усе життя. Хвороба спричинилась до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник “Стародавня історія східних народів”.
    На початку 1893р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки — “На крилах пісень”. Збірку відкриває цикл лірики “Сім струн”, з якого постає образ “бездольної матері” України, що дістає свій розвиток у циклі “Сльози-перли”. Два наступних цикли — “Подорож до моря” і “Кримські спогади” — привертають увагу не тільки любов'ю до рідної землі, красою пейзажних малюнків, а й плином рефлексій ліричного героя, думка якого раз по раз звертається до проблеми волі і неволі. Серед вміщених у збірці творів виділяється вірш “Contra spem spero”, що сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму. Та особливо гостро — як заклик і гасло — прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері “Досвітні огні”.
    1892р. у Львові виходить “Книга пісень” Г. Гейне, де Лесі Українці належали 92 переклади. Вона перекладає також поезію в прозі І. Тургенева “Німфи”, уривок з поеми А. Міцкевича “Конрад Валленрод”, поетичні твори В. Гюго “Лагідні поети, співайте” і “Сірома”, уривки з “Одіссеї” Гомера, індійські обрядові гімни із збірки “Ріг-Веди
    Початок роботи Лесі Українки над прозовими жанрами пов'язаний з діяльністю гуртка київської літературної молоді “Плеяда”. Тут готували видання для народу з історії, географії, перекладали твори російських та зарубіжних письменників; гуртківці писали і власні твори, які оцінювались на конкурсах. Так були написані і деякі оповідання Лесі Українки, присвячені переважно соціально-побутовим темам. Вони друкувалися в журналах “Зоря” (“Така її доля”, “Святий вечір”, “Весняні співи”, “Жаль”), “Дзвінок” (“Метелик”, “Біда навчить”).
    У 1894 — 1895 рр. Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У Болгарії була написана переважна частина циклу політичної лірики “Невільничі пісні”.
    1899р. у Львові виходить друга збірка поезій — “Думи і мрії”. Сюди ввійшли цикли “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Відгуки”, поеми “Давня казка” і “Роберт Брюс, король шотландський”. Ця збірка засвідчила безсумнівний злет творчості молодої поетеси.
    Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починаючи з дитячих вражень (поема в народному дусі “Русалка”) і кінчаючи останньою казкою “Про велета”, він органічно входить у поетичний світ письменниці. Вона записує з уст селян обряди, пісні, думи, балади, казки. Вже на початку 90-х рр. Леся Українка друкує в “Житі і слові” підбірку “Купала на Волині”. Широтою інтересів відзначається рукописний зошит пісень із с. Колодяжне, куди ввійшли веснянки, колядки, весільні, родинно-побутові, жниварські та ліричні пісні. Під час перебування в Карпатах поетеса записувала гуцульські мелодії; в 1903р. вона друкує збірник “Дитячі гри, пісні, казки”. У 1904р. у неї виникає задум видати “Народні пісні до танцю” (54 тексти). Леся Українка стає ініціатором видання українського героїчного епосу, у 1908р. записує на фонографі думи у виконанні кобзаря з Харківщини Г. Гончаренка. 30 записів веснянок і обжинкових пісень з голосу Лесі Українки зробив композитор М. Лисенко. 225 пісень увійшли до книги “Народні мелодії. З голосу Лесі Українки”, яку впорядкував і видав 1917р. К. Квітка. У 1908 — 1910 рр. стараннями поетеси була організована експедиція Ф. Колесси для записування народних дум на Полтавщині, й у 1910 — 1913 рр. у Львові вийшли два томи цих записів (“Мелодії українських народних дум”), які стали визначним явищем світової фольклористики.
    Через хворобу Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів, зміцнювала й поглиблювала інтернаціональні мотиви її творчості. Так, у циклі “Весна в Єгипті” (1910), Леся Українка знайомить українського читача з цим краєм, його природою, людьми.
    В останнє десятиліття у творчості Лесі Українки переважає драматургія. За порівняно короткий час було написано понад двадцять драматичних творів, які відкрили нову сторінку в історії театральної культури.
    Визначним досягненням драматургії Лесі Українки є її “Камінний господар”. Це одна з найцікавіших версій легенди про Дон Жуана, до образу якого зверталося багато великих художників. Звернення до образу Дон Жуана мало і конкретні причини. В 1911р. в журналі “Русская мысль” П. Струве, який у 90-х рр. підтримував культурний рух на Україні, виступив із статтею, де заперечував доцільність самого існування української культури, говорив про її нездатність використовувати світові образи. Політичне донжуанство Струве обурило Лесю Українку, і, вважаючи, що лише публіцистичної полеміки тут замало, вона написала “Камінного господаря”.
    Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Невблаганно прогресувала хвороба. Перемагаючи тяжкі страждання, вона знаходила силу працювати. Леся Українка померла 1 серпня 1913р. в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.
    Кол-во просмотров: 54