22 січня - День Соборності України

/Files/images/01093.jpg

День Соборності України
відзначають щорічно 22 січня
на честь об'єднання
Східної та Західної України, що відбулося в 1919 році.

Офіційно в Україні
День Соборності
відзначається з 1999 року

22 січня 1918 року у приміщенні Київського Будинку вчителя було підписано Четвертий універсал, яким Українську Народну Республіку проголошено суверенною і незалежною державою. А 1919 року в цей самий день на Софіївській Площі в Києві було проголошено Акт Соборності українських земель.

Століттями розірваний український народ визволився з неволі – Лівобережна Україна вийшла з Російської, а Правобережна – з Австро-Угорської імперій – і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.

Акт возз’єднання, злуки двох Україн був, швидше, символічним знаком прагнення єдності, бо у керівництві країни спільності тоді не було. «Безпорадність проводу впливала на загальний настрій, — писала сучасниця тих подій, історик Наталя Полонська-Василенко. — Україна, затиснута між двома потужними силами — Антантою з півдня і большевизмом з півночі, — не мала сил для боротьби. Військо розбігалося, ширилося безладдя. У таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України. 22 січня 1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР і ЗУНР... Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо».

«Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і придніпрянська Україна — в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу», — пролунало 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві.

УНР як незалежна держава постала рівно за рік перед цим. ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка) постала в листопаді 1918 року, і відразу ж розпочався процес об'єднання: зазбручанська Українська національна рада надіслала до Києва свою делегацію для переговорів із гетьманом Павлом Скоропадським. Після зміни влади переговори велися з Директорією. 1 грудня 1918 року у Фастові був укладений «передвступний договір» про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». 21 січня 1919 р. в Хусті Всенародні збори ухвалили приєднати до Української Народної Республіки Закарпаття. Наступного дня у Києві в урочистостях з нагоди свята Злуки брала участь делегація — тридцять шість чоловік — Західної області УНР.

22 січня 1973 року в Чорткові на Тернопіллі гурт молоді під орудою Володимира Мармуса вивісив жовто-блакитні прапори (за що хлопців ув'язнили в радянському концтаборі).

22 січня 1978 р. на знак протесту проти російської окупації біля могили Тараса Шевченка в Каневі спалив себе Олекса Гірник із Калуша.
22 січня 1990 року сотні тисяч українців узялися за руки, утворивши “живий ланцюг” від Києва до Львова, на згадку про проголошення Акту Соборності.

27 січня – 220 років від дня народження П.П.Гулака-Артемовського (1790 — 1865), українського поета, перекладача, байкаря

Петро Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790 в місті Городище на Черкащині З 1838 р. став деканом словесного факультету Харківського університету. У 18411849 рр. був ректором цього ж університету.

/Files/photogallery/12/449px-Гулак-Артемовський_П.jpg

Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790р. в м. Городище на
Черкащині в сім'ї священика. Вчився в Київській академії (1801 — 1803), але не
закінчив її. Протягом кількох років учителював у приватних поміщицьких пансіонах
на Волині. У 1817р. вступає вільним слухачем на словесний факультет Харківського
університету, а вже наступного року викладає тут польську мову. В 1821р.
Гулак-Артемовський захистив магістерську дисертацію на тему: “О пользе истории
вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней”,
згодом стає професором історії та географії, з 1841р. — ректором університету.
Літературні інтереси П. П. Гулака-Артемовського пробудилися рано, ще в часи
навчання в Київській академії. З перших його поетичних спроб збереглися лише два
віршових рядки з переспіву поеми Буало “Налой” (1813). Активну літературну
діяльність Гулак-Артемовський розпочинає після переїзду до Харкова (1817) — під
час навчання і викладацької роботи в університеті. Підтримує дружні стосунки з
Г. Квіткою-Основ'яненком, Р. Гонорським, Є. Філомафітським та ін., виступає на
сторінках “Украинского вестника” з перекладними й оригінальними творами,
написаними у різних жанрах.
У 1818 — 1819pp. Гулак-Артемовський друкує в “Украинском вестнике” переклади
прозових творів, критичних статей польських письменників.
1819р. — російський переклад з польської мови “каледонской повести”
(шотландської) “Бен-Грианан” (“Украинский вестник”); нарис “Синонимы,
задумчивость и размышление (подражание польской прозе)”.
1817р. — “Справжня Добрість (Писулька до Грицька Прокази)”, оригінальний вірш
українською мовою.
1818р. — “казка” “Пан та Собака” (“Украинский вестник”), написана на основі
фабульної канви чотирирядкової байки І. Красіцького “Pan і Pies” та окремих
епізодів іншого його твору — сатири “Pan niewart slugi”. Ця “казка”
Гулака-Артемовського відіграла помітну роль в розвитку жанру байки на Україні.
Це була, по суті, перша українська літературна (віршова) байка, написана із
свідомою орієнтацією поета на фольклор, на живу розмовну мову.
1819р. — письменник опублікував в “Украинском вестнике” ще дві байки — “казку”
“Солопій та Хівря, або Горох при дорозі” і “побрехеньку” “Тюхтій та Чванько”.
1820р. — цикл байок-“приказок”: “Дурень і Розумний”, “Цікавий і Мовчун”, “Лікар
і Здоров'я” (“першоджерело” — приповідки І. Красіцького).
У 1827р. Гулак-Артемовський написав ще три байки — “Батько та Син”, “Рибка”,
“Дві пташки в клітці”. Цей, останній, цикл байок Гулака-Артемовського також
пов'язаний з творчістю Красіцького.
Спираючись на літературні зразки попередників в українському і світовому
байкарстві та на фольклорні традиції, Гулак-Артемовський творив цілком
оригінальні, самобутні вірші, йдучи від просторої байки-“казки” через
байку-“приказку” (цю традицію продовжив Л. Боровиковський) до власне байки, з
якою згодом успішно виступили в українській літературі Є. Гребінка й особливо Л.
Глібов.
Виступи письменника в “Украинском журнале” свідчать про пошуки нової естетики.
Крім двох віршів “Чаяние души христианской” та перекладу уривка з поеми “Суд
Любуши” — “Царский стол (Древнєє чешское предание)”, Гулак-Артемовський
опублікував там перекладні статті “О поэзии и красноречии”, “О поэзии и
красноречии на Востоке” (продовження першої) і “О поэзии и красноречии в древних
и в особенности у греков и римлян”.
Не останню роль у пошуках письменника відіграло читання ним в університеті
лекцій з естетики, які він готував один час за книгою О. Галича “Опыт науки
изящного”, де були викладені основні положення романтичної теорії, зокрема
пропагувалися твори Жуковського, визначалися нові жанри — романтична балада,
поема, романс тощо.
1827р. — виступ на сторінках “Вестника Европы” із “малоросійськими баладами”
“Твардовський” і “Рибалка”, якими представлено романтичну баладу різних
тональностей.
“Твардовський” — це вільна переробка гумористичної балади А. Міцкевича “Пані
Твардовська”, основу якої становить досить популярна у слов'янському фольклорі
легенда про гульвісу-шляхтича, що запродав душу чортові. Балада “Твардовський”
користувалася значним успіхом у читачів. Після публікації у “Вестнике Европы”
вона відразу була передрукована в журналах “Славянин”, “Dziennik Warszawski”, у
“Малороссийских песнях” Максимовича, вийшла окремим виданням. Балада Міцкевича
відома й у перекладі білоруською мовою (“Пані Твардоўская” — 40-ві pp. XIX ст.),
причому в опрацюванні її сюжету білоруський автор слідував переважно за баладою
українського поета.
“Рибалка” — переспів однойменної балади Гете (ще раніше її переклав російською
мовою Жуковський) — має вже виразно романтичний характер.
1827р. в “Вестнике Европы” Гулак-Артемовський друкує дві переробки Горацієвих од
“До Пархома” (вперше до Горація Гулак-Артемовський звернувся ще 1819р.,
надрукувавши в поважному стилі переклад його оди “К Цензорину”. На кінець 20-х
pp. і пізніше (1832, 1856) йому належить кілька наслідувань Горацієвих од. Це,
передусім, два віршових послання “До Пархома”).
З кінця 20-х pp. Гулак-Артемовський відходить від активної літературної
діяльності, пише лише принагідне, здебільшого у зв'язку з пам'ятними подіями в
його службовому і родинному житті.
В останні роки Гулак-Артемовський написав ряд ліричних медитацій в
народнопісенному дусі (жодна з них за життя автора не друкувалася) — “Не
виглядай, матусенько, в віконечко”, “До Любки” (останній вірш перекладений
російською мовою О. Фетом), “Текла річка невеличка”.
Помітну увагу приділяє Гулак-Артемовський питанням міжслов'янських
мовно-літературних взаємин, фольклорно-етнографічному вивченню слов'янських
народів. Показовою з цього погляду є складена ним “Инструкция в руководство г.
адъюнкту Срезневскому по случаю назначаемого для него путешествия по славянских
землях с целию изучения славянских наречий и их литературы” (1839).
Продовжує цікавитись Гулак-Артемовський в цей останній період і літературним
життям, захоплюється творами Шевченка, підтримує зв'язки з російськими,
українськими, польськими діячами культури (ще раніше він познайомився в Харкові
з А. Міцкевичем, з яким один час підтримував дружні стосунки), турбується про
виданая творів окремою книжкою. Його обирають членом кількох
науково-літературних товариств, зокрема “Московського товариства аматорів
російської словесності”, “Королівського товариства друзів науки” у Варшаві.

Джерело: http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=1260

29 січня - річниця бою під Крутами (1918)

На Аскольдовій могилі
поховали їх
тридцять мужніх українців,
славних, молодих,
На Аскольдовій могилі
український цвіт -
По кривавій дорозі
Нам іти у світ...
П. Тичина

Добре кажуть: - "Хто не знає свого минулого, не вартий свого майбутнього". І це дійсно так, бо так само, як дерево тримається на землі своїм корінням, так людина тримається на землі своїм минулим. Людина, яка не знає минулого - як перекотиполе, куди вітер подме, туди воно й котиться. Куди вітром приб'є - там і залишить своє насіння. Але ж людина не перекотиполе, і, як сказав у своєму безсмертному романі Павло Загребельний: "На порожньому місці роду не заснуєш".

Саме тому ми повинні знати історію. А історія наша вмита кров'ю і сльозами. Однією з найтрагічніших її сторінок є бій під Крутами.

"20 січня 1918 року на переговорах Бахмач - Ніжин (під Крутами) останній резерв Української Народної Республіки - Допоміжній Курінь Студентів Січових Стрільців стає до бою. 300 юнаків під орудою сотника Омельченка. По три набої на душу. Проти 13 000 муравйовських зарізяк".

Крути - залізнична станція між Бахмачем і Ніжином, біля якої 29 січня 1918 року відбувся бій сотні Першої військової школи ім. Б. Хмельницького та сотні Помічного Студентського Куреня проти наступаючих на Київ більшовицьких військ під командуванням П. Єгорова. У кінці грудня 1917 р. уряд радянської Росії розпочав відкриту агресію проти Української Народної Республіки. У січні 1918 з декількох напрямків до Києва рвалися три більшовицькі армійські групи під загальним командуванням М. Муравйова. На захист столиці на українсько-більшовицький фронт в район Бахмача виїхав Помічний Студентський курінь на чолі з сотником Омельченком, сформований з студентів-добровольців Українського Народного Університету та Київського Університету імені святого Володимира, учнів старших класів Кирило-Мефодіївської гімназії. 28 січня бійці Студентського Куреня, учні Військової школи і невеликий відділ Вільного Козацтва (всього біля 300 осіб) зайняли оборону обабіч залізничного полотна поблизу станції Крути (у напрямі до станції Пліски). Вранці 29 січня 1918 року більшовицькі війська (6 тис. осіб), які складалися з петроградських і московських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту, розпочали наступ.

На вас, завзяті юнаки,
Що возлюбили Україну,
Кладу я кращії гадки,
Мою сподіванку єдину...

Хто вони, ці юнаки, 300 безвусих студентів Українського Народного Університету? Чому саме вони опинилися там?

1 січня 1918 року до Брест-Литовська прибула українська делегація, яку очолював Всеволод Голубович, у складі М. Любинського, М. Полоза та О. Севрюка. Перше засідання конференції за участю українських делегатів відбулося 6 січня. Тут українці заявили, що передумовою їхньої участі в переговорах є приєднання до України Холмщини і Підляшшя та проведення плебісциту у Східній Галичині, Буковині й Закарпатті. Проте ця умова не була прийнята.

Питання про визнання України як самостійної держави стало предметом дискусії 10 січня. Троцький, який очолював делегацію петроградського уряду, запевнив конференцію, що "не бачить жодної перешкоди для участі української делегації в мирних переговорах", що вона виступає "як самостійна делегація і такою признає її російська делегація". А у цей час більшовицькі війська вже захопили велику частину Лівобережжя і почали оточувати Київ, а в самому місті більшовики готували повстання проти українського уряду. Вибухнуло воно 28 січня. Це повстання мало прокласти шлях російській армії під командуванням Муравйова.

Український уряд, який перед тим не звертав належної уваги на розбудову дисциплінованої військової сили, опинився у скрутній ситуації. Справу дуже погіршувало те, що українізовані полки потрапили під вплив більшовицької агітації і у цей критичний час розкладалися або, ще ганебніше, проголошували нейтралітет.

І ось на допомогу прийшли добровольці. Хоча про яких добровольців могла бути мова? Добровольці - ті, хто виступає з доброї волі. А їм сказали так: "Або згоджуйтесь бути добровольцями, або повертаєтесь по своїх домівках і немає чого вам робити серед студентів".

І повезли їх у холодних вагонах на станцію Крути.

Хлопці вийшли з вагонів і ще довго йшли пішки лютим морозом. Нарешті зринула команда ставати табором, братися за шанцевий інструмент і якомога надійніше закопуватися в землю.

Увечері, коли хлопці, обливаючись липким потом, довбали замерзлу землю, кінна розвідка сповістила, що насувається ворожа сила, удесятеро потужніша за нашу. Отже, бій почався вранці. І зелене наше військо, яке цілу ніч мерзло в земляних норах, почало боронити рідну землю. Вітер пробирав до кісток, а голі руки прикипали до металу зброї.

А на сході червонівся кружечок неба. На тому кружечкові виникали з мороку постаті вершників.

Це були червоні козаки. Вони перебігали з однієї місцини на іншу, власне, й не перебігали, а мовби перекочувалися темними клубками над імлистою рівниною з кривавими відблисками сонця. І, здавалося б, яка може бути загроза у цих іграшкових постатях? А вони перебігали й перебігали, мовби випробовуючи, чи міцні нерви у юнаків. І чиїсь нерви таки не витримували - лунали постріли. У відповідь - густий шквал ворожих пострілів.

Постріли лунали, від берега до берега лунко репала крига, і вбиті юнаки падали один за одним у білий сніг, який ставав вже не білим, а червоним і танув від гарячої юнацької крові. Так тривало годину, а може, і дві. Потім в атаку пішла муравйовська піхота.

Лунали постріли. Хтось кричав: "Смерть московським катам!" Передні москалі-більшовики падали, хто долілиць, хто на бік, хто навзнак, хто відразу випускав зброю, а хто затискував у руці і падав разом з нею. А задні, сп'янілі від запаху пороху й крові, втоптували у землю тіла своїх товаришів і бігли вперед.

Та раптом з шанців почулась розлога мова "максима". І більшовики кинулися врозтіч.

Ще мить - і перемога. Та саме цієї миті хтось розпачливо закричав: "Зрада! Хлопці, потяг відходить! Старшина покидає нас!" І хлопці, повернувшись спинами до ворога, щодуху побігли наздоганяти потяг із старшиною.

"А червоні козаки перелітали через шанці, наздоганяли чорношинельних юнаків, стинали їм голови, рубали руки тим, хто здавався на ласку переможців, розвалювалися навпіл - од плеча до пахвини. Не милували нікого, рубали всіх підряд, наче опудала на учбовому плацу..."

Протягом 5 годин українські підрозділи стримували атаки ворога. Проте незабаром, скориставшись кількаразовою перевагою чисельності, наступаючі зім'яли оборону і почали оточувати українські частини. Розуміючи безвихідність свого становища та не бажаючи здаватись в полон ворогові, бійці Студентського Куреня пішли в багнетну атаку і були майже всі знищені. 27 студентів і гімназистів (серед них - Божко-Божинський, М. Лизогуб, О. Попович, В. Шульгин, П. Кольченко, М. Ганкевич, Тарнавський, Соколовський та ін.) були захоплені в полон. Перед стратою гімназист Пипський почав співати гімн "Ще не вмерла Україна", який підхопили всі засуджені на смерть. Після розстрілу більшовики не дозволили місцевим селянам поховати тіла загиблих. Декілька бійців, яким вдалося врятуватися, вночі розібрали залізничну колію і все-таки на кілька днів затримали наступ червоної гвардії. Після звільнення території України від більшовиків, за розпорядженням українського уряду, 19 березня 1918 року в Києві відбувся урочистий похорон 28 полеглих у бою під Крутами.

Бурхливий людський натовп запрудив усю площу біля Української Центральної Ради. Тут були найвищі посадові особи, духовенство і просто цікаві.

- Ідуть! Ідуть! - Сказав хтось із натовпу.

На чолі процесії крокували київські студенти та гімназисти, за ними на дев'яти повозах везли вісімнадцять сіро-блакитних домовин, покритих чорними китайками, а позаду марширували Січові Стрільці.

- Як браво парадують! - захоплено вигукнув інший.

І майже ніхто не дивився на сіро-блакитні домовини. А хлопців уже не було. Вже не було з нами і більше ніколи не буде цих безвусих студентів, які віддали своє життя за незалежну Україну. І ніхто їх не поверне.

Під час служби Божої і на могилі співав студентський хор під керівництвом О. Кошиця. Траурну промову виголосив М. Грушевський. Загиблих було поховано з військовими почестями на Аскольдовій горі у Києві.

29 січня 1992 року. Київ. Аскольдів цвинтар. Перший день офіційної державності національного синьо-жовтого прапора. Похмурий полудень. Тендітне полум'я свічок. Молебень пам'яті полеглих служать священики УАПЦ. Вперше після стількох літ фізичного й морального терору!

Упокій, Господи, душі цих палких патріотів, які віддали своє життя за нашу незалежну Україну.

У чому ж полягає трагедія Крут? У 1918 році Україні потрібна була сильна армія. Практика стосунків з більшовиками все більше переконувала, що про рівноправність між Україною та Росією годі й думати. Обставини вимагали проголошення незалежності і створення сильної армії, та УНР не приділила цьому належної уваги. І за це краща українська молодь мусила розплатитися своєю кров'ю.

Але ця трагедія, напевне, нас так нічому і не навчила, бо політика нинішнього українського керівництва щодо армії нічим не відрізняється від політики Центральної Ради. Армії своєчасно не платять грошей, не фінансується розробка нової сучасної зброї. І керівництво не поспішає виправляти становище.

Та не лише силою армії вимірюється безпека країни в сучасному світі. Урок Крут - це ще й нагадування про те, що може статися з державою, котра не дбає належним чином про всі ділянки національної безпеки.

Джерело: Час та події

29 января – 150 лет со дня рождения Антона Павловича Чехова

29 января – 150 лет со дня рождения Антона Павловича Чехова (1860–1904), русского писателя, творчество которого оказало огромное влияние не только на русскую и зарубежную литературу XX века, но и на мировое театральное искусство.

Литературная деятельность Чехова началась с сотрудничества в различных юмористических журналах («Осколки» и др.), где он подписывался различными псевдонимами – Антоша, Человек без селезёнки, Брат моего брата, но чаще всего – Антоша Чехонте.

Одна из основных тем творчества Чехова – душевные борения интеллигенции. Ему принадлежат такие произведения, как «Скучная история», «Дуэль», «Дом с мезонином», пьесы «Чайка», «Дядя Ваня», «Три сестры», «Вишневый сад».

Эти пьесы были поставлены на сцене созданного в 1898 Московского художественного театра, а изображение чайки после триумфальной премьеры пьесы стало эмблемой МХТ.

«Благодаря своей искренности, – говорил Лев Толстой, – Чехов создал новые, совершенно новые, по-моему, для всего мира формы писания, подобных которым я не встречал нигде».



30 січня - 80 років від дня народження Всеволода Нестайка (1930), українського письменника, драматурга, журналіста

Всеволод Нестайко написав понад 30 дитячих книжок, чимало з яких стали бестселерами...

Кожного ранку на вулиці Шовковичній, що в самому центрі Києва, можна зустріти високого сивого чоловіка з песиком на повідку. Час від часу він жартівливо посварюється на свого Дюка й усміхнено-замріяно крокує далі... На нього не полює зграя фотографів і телекамер, проте його книжками зачитуються мільйони дітей "від 2 до 102...", і якби зібрати воєдино всю їхню до нього любов - вона осяяла б всю Україну...

Мова, звичайно ж, про найславнішого українського казкаря Всеволода Нестайка - автора знаменитих "Тореадорів з Васюківки" - чи не найкращого українського дитячого роману минулого століття. Важко знайти в нашій літературі щось веселіше й читабельніше, ніж ця неперевершена книга.

«Тореадори з Васюківки» перекладено багатьма мовами світу і внесено до Особливо Почесного списку Андерсена як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей.

Кол-во просмотров: 35

Комментарии

Для того, чтобы оставить комментарий на сайте, залогиньтесь или зарегистрируйтесь, пожалуйста.