НАШІ ЗЕМЛЯКИ -
ГЕРОЇ НЕБЕСНОЇ СОТНІ

/Files/images/nebesna_sotnja2.jpg



20 лютого 2014 року загинули троє харків'ян - Героїв Небесної Сотні:

Євген Котляр, Владислав Зубенко і Юрій Паращук.

Всім їм указом Президента посмертно присвоєно звання
«Герой України».



Меморіал у Києві на вулиці М.Грушевського,
де відбувалися трагічні події 20 лютого 2014 року

/Files/photogallery/9092/IMG_20160706_130755.jpg /Files/photogallery/9092/IMG_20160706_131633.jpg

./Files/photogallery/9092/Зубенко.JPG /Files/photogallery/9092/Котляр.JPG

/Files/photogallery/9092/Паращук.JPG /Files/photogallery/9092/DSCN5279.JPG


Спогади побратима загиблих харків'ян сотника Леоніда

/Files/photogallery/9092/IMG_20160706_131701.jpg
Харків'яни Влад Зубенко та Євген Котляр зранку 20 лютого опинилися разом в одній оновленій Харківській сотні, хоча, зі слів командира, ця групка заледве тягнула на рій. На жаль, обоє хлопців отримали поранення того дня й мусили змінити Харківську сотню на нову - Небесну. Про них згадує сотник Леонід:
"Мабуть, вперше я побачив Євгена влітку 2010 р. в парку ім. Горького, під час брутального, просто на живих людях, торування просіки, яка згодом дістала від харків’ян промовисту назву «Geppenstrasse».
Ми з братом стояли в обороні зеленої зони в складі тих харків’ян, що називали себе «Зелений фронт». Опиралися відчайдушно, скільки мали сил (братові навіть два ребра було зламано); та над нашими головами — у верховітті! — точилася боротьба ще запекліша… Там жменька відчайдухів-альпіністів, прив’язавшись до верхівок дерев, трималися до останнього, падаючи додолу лише разом із деревами, які бандити пиляли бензопилами. Ця гра зі смертю тривала кілька днів; саме тоді я й помітив Євгена — «людину-птаха».
Вдруге звела нас доля на київському Майдані. Тільки цього разу нам акомпанувало не виття бензопил, а вибухи гранат, постріли, кийки та брязкіт щитів.
Коли ми прибули на Майдан близько 16 години 19 лютого 2014 року, Женя вже був «ветераном Грушевського», але був неговірким, не розповідав нам нічого. Лише згодом від майданівських побратимів я дізнався про кривавий розгром попереднього складу Харківської сотні на вул. Грушевського надвечір 18 лютого й у ніч з 18 на 19-те.
Вечір 19 і ніч проти 20 лютого ми провели на головній барикаді через увесь Майдан — від Будинку Профспілок до Консерваторії. Зміцнювали барикаду колесами, бруківкою, мішками з камінням. Діяли на свій розсуд, виявляючи «солдатську кмітливість». Спати доводилося уривками, де прийдеться — кого й коли здолає втома. До ранку якось стихійно і майже одночасно товариство дійшло до думки відтворення Харківської сотні. Я почав складати список Особового складу (завжди маю напоготові записник і ручку).
Ось такий список:
1. Женя
2. Віталій
3. Влад
4. Григорій
5. Ніко
6. Мишко
7. Олег
8. Віктор
9. Роман
10. Леонід
Саме так: тільки імена або псевдо, ніяких прізвищ, бо ніхто не знав, як повернуться справи...
Мабуть, тому що список складав я, до того ж був найстаршим, «сотником» обрали мене. Наша сотня заледве тягнула на рій, хоч навкруги ще були харків’яни. Вони, певно не хотіли потрапляти в будь-які списки напередодні подій, що насувалися...
Близько 8:20 ранку посилилася стрілянина на Майдані. Зволікати більше не випадало, і я дав команду на вихід до Майдану, у напрямку сцени, з якої, зазвичай, надходили команди щодо оборони.
Ми не дійшли до сцени лічених метрів, коли праворуч від нас, на барикаді, здійнялася якась веремія. Мишко гукнув: «За мною!» — і кинувся в бік Інститутської, з якої вже несли перших поранених. Двоє бійців побігли за ним, решту мені вдалося скерувати до найближчого намету, в якому виготовляли «коктейлі», де ми всі «затарилися по повній». А далі — понесла-закрутила течія подій: підносили ті вогневі припаси до передової, допомагали будувати барикади... Коли близько 10:30 стрілянина на Інститутській ущухла, ми перейшли на Грушевського. Переносили барикади, носили з Хрещатика «коктейлі» для захисту цих «фортець».
Десь після обіду раптом з’явився дуже схвильований Мишко: «Там так стріляють! Так стріляють!». Перевіряю свою «сотню», кого немає поблизу — телефоную. Двоє з наших харків’ян не відповідають — це Євген і Влад. Шукаємо товаришів скрізь, де можемо: у Жовтневому палаці, готелі «Україна», КМДА, Михайлівському монастирі — усіх найближчих шпиталях. Немає! Ніде не знайшовши хлопців, зв’язалися з «Майдан — SOS». До ранку шукали і лише наступного дня, 21 лютого, знайшли Женю серед загиблих. А Владик Зубенко — в комі, в лікарні № 4...
20.02.2014 р. наші хлопці пройшли у першій лаві атакуючих майже всю Інститутську — від Майдану до метро «Хрещатик» — і отримали смертельні поранення вже біля виходу метро. Євген, який зазвичай ішов першим, був поранений у стегно; коли медики робили йому перев’язку, снайпер дострелив його пострілом у шию. Він зринув у небо так само рвучко і стрімко, як за життя долав земні вершини.
«Беркут» стріляв по нас з дистанції 50–100 метрів, ми навіть бачили їхні очі й читали написи на обладунках. Влад Зубенко одержав свою кулю, закриваючи своїм щитом (і тілом) ноші з пораненим, якого медики виносили сходами до готелю «Україна». Пострілом з АК–74 його прошило наскрізь. Куля, перекидаючись, пошкодила майже усі внутрішні органи, окрім серця... Він помирав ще цілий тиждень; цілий тиждень тримався сам, поки приєднався до Небесної Сотні.
Слава Героям!"

Джерело:

Небесна сотня: спільнота у мережі Фейсбук
https://www.facebook.com/nebesnasotnya.com.ua/posts/293250840843768


Кiлькiсть переглядiв: 22

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.